Головна » Статті » Мої статті

ІСТОРІЯ ЗИМНЕНСЬКОГО МОНАСТИРЯ У 1945-1949 РОКАХ

Вивчення історії Православ’я на Волині не може вважатися повноцінним без дослідження розвитку монашества нашого краю, адже це – окрема, багато в чому унікальна складова Православної Церкви.

Протягом своєї тисячолітньої історії Волинська земля була освячена багатьма монастирями, у яких молилось чимало справжніх угодників Божих. Аналіз наявного історичного матеріалу з цього питання може стати основою цілого ряду наукових праць, ми ж звернемо свою увагу на особливості розвитку чернецтва Волині в умовах сталінського тоталітарного режиму.

 Як відомо, за умовами Ризького мирного договору 18 березня 1921 року між радянською владою і Польщею Західна Волинь перейшла під польський контроль і перебувала під ним аж до вересня 1939 року, коли СРСР згідно домовленості з гітлерівською Німеччиною повернув собі більшість етнічних українських територій. Таким чином на території сучасної Волинської області опинилося два православних монастирі – чоловічий Милецький Свято-Миколаївський і жіночий Зимненський Святогірський, який радянська влада незабаром закрила, розмістивши на його території частину Червоної армії.  

З початком Великої вітчизняної війни монахині закритої обителі зуміли відновити функціонування обителі, адже німці частенько не перечили відкриттю монастирів на окупованій території. Продовжував своє існування і Милецький монастир.

Завершення війни дозволило радянській владі активізувати внутрішньо-політичну діяльність і звернути більшу увагу, зокрема, на Церкву. Державний архів Волинської області у спеціальному фонді Р-393 зберігає чимало документів, які стосуються життя Волинсько-Ровенської єпархії починаючи з 1944-го року. Дві окремі папки цього фонду містять документи, що стосуються життя Милецької і Зимненської обителей. Більшість наявних матеріалів відносяться до Зимненського монастиря, щоправда чимала доля документів – анкети черниць у Раду в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР і дозволи на право жити і молитись в обителі – так звані «регістрації».

Архівні матеріали ДАВО в цілому дозволяють нам скласти уяву про православне чернецтво Волині у часі найближчого повоєння: соціальний зріз, господарський уклад, взаємини з державою тощо. У даній роботі ми зупинимось на огляді монастиря у Зимно, адже він був закритий майже на півтора роки пізніше Милецької обителі, а це дає змогу проаналізувати більшу кількість різноманітних матеріалів, порівняти однорідні документи різних років, а відтак, на прикладі конкретного монастиря, – відтворити якомога повнішу картину умов існування монашества на Волині, позбавлену поверхових суджень на основі випадкових і поодиноких явищ.

Що ж являв собою Зимненський Святогірський жіночий монастир у 1945 році? Відповідь на це питання дає доповідь від 5 жовтня 1945 року уповноваженого у справах РПЦ по Волинській області Михайла Діденка своєму республіканському керівнику Ходченку, який підганяє підлеглого безапеляційною телеграмою з Києва: «Негайно висилайте матеріали обслідування монастиря».  

Отож, Діденко пише, що у монастирі 40 сестер (16 монахинь, 21 інокиня і 3 послушниці), з яких 14 – непрацездатних. Настоятельницею являється монахиня Лідія (Давидович), поставлена у 1942 році єпископом Веніаміном. «Церковне життя зосереджується, головним чином, у щоденному богослужінні, особливої ролі серед віруючих не відіграє. Монастир помітно звузив свою діяльність і обмежився богослужінням лише в середині обителі… Раніше монастир відвідувало набагато більше віруючих. Цьому сприяла велика головна Успенська церква, в якій був високохудожньо розмальований іконостас, велика ікона «Успіння». Тепер це все німцями зруйновано». Справді, у 1943 році храм був розбитий окупантами, «куполи і весь дах згоріли, – пише керуючому єпархією єпископу Миколаю (Чуфаровському) монахиня Лідія, – Іконостас непошкоджений. Тепер руйнується, на нього падають дощі, тане сніг. Буде велика втрата…»

Доповідаючи про нерухоме майно монастиря, уповноважений Діденко пише, що, крім зруйнованої Успенської, на території обителі перебувала ще Троїцька церква, яка «бувшим єпископом Полікарпом» передана віруючим села Зимно як приходська. Через два роки, в інформаційній доповіді уповноважений Ради у справах РПЦ пише, що у Троїцькій церкві «на противагу монастирю і до цього часу звершується богослужіння на українській мові, що не мало привертає сільської молоді села Зимно». Отож, у підпорядкуванні монастиря залишився лише домовий Покровський храм, про який, в окремих документах, сестри говорять, що це лише невеличка кімнатка, яка не вміщає бажаючих помолитись. Серед житлових приміщень – глинобитний будинок у 135 кв. м., дерев’яний – 84 кв. м. і кам’яний – 210 кв. м. Загалом – це 17 кімнат. Був у розпорядженні сестер і один старенький сарай. Усі будівлі вимагали ремонту.

4 гектари землі займала садиба, 2 гектари були під будівлями. Орної землі було лише 2 гектари. Причому у 1944 році землю не засівали, у 1945 зібрали 40 пудів зернових.

Робочого скота монастир не мав, але було дві корови, двоє телят і десять курей. Монастир знаходиться у стані запустіння – робить висновок уповноважений. Настоятельниця монахиня Лідія зверталась до органів Радянської влади кілька разів за продовольчими картками для мешканців монастиря, але їй у цьому відмовили (варто зазначити, що продовольчі картки в СРСР було відмінено лише наприкінці 1947 року і вижити без них на той час було вкрай важко). Податки і збори з монастиря поки що ніякі не збирались. Дітей у монастирі нема. Господарство монастиря мізерне і воно не має ніякої бази (нема землі). Краще було б, пропонує Діденко, «цей монастир ліквідувати і перетворити його у дитячий будинок». І цю фразу варто запам’ятати!

Докладніше про склад насельниць монастиря розповідає особовий список 1945-го року, в якому перебувало 33 фамілії. Отож, крім настоятельниці монахині Лідії, в обителі жила престаріла схиігуменя Єлена, яка перебувала у Зимно з 1891 року, схимонахиня Феофанія та ряд монахинь, рясофорних послушниць і послушниць. За національністю майже усі були українками, лише дві насельниці – росіянки і одна – білоруска. Цікаві відомості про освіту: одна монахиня закінчила Московський Миколаївський сирітський інститут, ще одна – народне училище, у трьох насельниць вказано, що їх освіта «домашня», шестеро закінчили приходську школу, п’ятеро зазначено як «грамотні», троє «неграмотних» і п'ятнадцять «малограмотних». Що таке «малограмотна», здається, певною мірою прояснює дещо пізніший формуляр з підписами насельниць, у якому аж за дванадцятьох свій підпис поставила інша.

Монахині та послушниці виконували традиційні послухи: в монастирі була благочинна (монахиня Антонія (Матащук)), економка, регент-уставщик, паламар, клірошани, швачка, ткачиха тощо. Частина насельниць виконувала загальний послуг, а ще ряд, як уже було вказано вище, були немічними і знаходились на утриманні. Найстарша монахиня народилася у 1862 році, а наймолодша послушниця – у 1924.

Дуже шкода, що на сьогоднішній день ми не маємо доступу до архівів Волинсько-Ровенської єпархії РПЦ, адже природно, що деякі документи щодо храмів і монастирів стосувалась взаємин цих інституцій з єпархіальним центром і не торкались державних органів. Проте, варто зазначити, що єпархіальне управління передавало важливі документи внутрішнього листування або їх копії уповноваженому у справах РПЦ, а тому ці матеріали зберігаються сьогодні у фондах державних архівів.

Серед такого роду документів варто назвати рапорт монахині Лідії від 18 травня 1945  року (29 травня він пересланий уповноваженому). У ньому матушка-настоятельниця повідомляє про пожежу, яка сталась 14 травня. Того дня о дванадцятій годині розігралась сильна гроза, а через годину на дзвіниці побачили дим. Через трохи часу приїхала пожежна команда, яка пробула до вечора, але вогонь не ліквідувала. Справа у тім, що сам вогонь назовні не виходив, було видно лише дим. Монахині приготували вечерю пожежникам і просили їх не їхати з обителі, але ті, не відмовившись від їжі, все ж стали збиратися. На заклики черниць, що пожежні не можуть покинути монастир у такій небезпеці, ті пообіцяли спостерігати з Володимира і  одразу приїхати, коли зявиться перша іскра. Вогонь зявився опівночі, монахині стали бити у набат. Прибіг голова сільради, котрий став стріляти, даючи знати про тривогу, але пожежна так і не приїхала. За 4 метри від дзвіниці розташовувався житловий будинок, у якому був храм, і це викликало ще більшу небезпеку. Тому частина сестер стала спасати майно, інші стояли на даху будинку і поливали дзвіницю з відра, не зважаючи на небезпеку через палаючі колоди, що падали на них. «Загасити цю пожежу було вище сил людських, і тут прийшлось гасити одним слабким жінкам. Дзвіниця згоріла вся, дзвін упав, руйнування повне, але усі монастирські будівлі сестри врятували».  

Ця прикра подія красномовно показує недружнє ставлення до православного монастиря з боку державної установи, яка покликана захищати усіх без винятку радянських громадян у разі небезпеки. Звичайно, якби пожежна команда відповідально віднеслась до своїх обов’язків, то дзвіницю і дзвін можна було врятувати.

Тим часом життя в обителі продовжувалось. Місце померлих займали молоді послушниці. Цікаво, що на початку 1947 року протягом двох тижнів в монастирі померло три черниці, серед яких і схимонахиня Феофанія. Приблизно у цей час в монастир прийшла сестра відомого в майбутньому старця Алексія (Філозофа) Марія, яка через деякий час, щоправда, повернулась додому. Важливо, що в монастирі з’являється духівник – архімандрит Філарет (Солярський), який отримує регістрацію як священик монастиря.

Згідно законодавства усі монахи і послушники були зобов’язані заповнити спеціальну анкету, в яку треба було внести основні відомості про себе. Вона містила зокрема і такий пункт: «чи знаходились на окупованій території і чим займались». Більшість насельниць, згідно анкетних даних, провели час окупації вдома у батьків чи в монастирі. Цікаво, що, згідно з цих же анкет, лише одна насельниця мала судимість. Так, монахиня Ольга (Лукашова) протягом 1937-1945 років відбувала покарання у Куйбишевській області за статтею 54/10 –  «антирадянська пропаганда і агітація».

Вкрай важливим для сестер залишалося земельне питання, адже наявної землі було зовсім мало для ведення господарства для майже півсотні людей. Тому, виконуючи постанову Ради міністрів УРСР від 12серпня 1946 року «Про православні монастирі» і відповідну постанову облвиконкому, Володимир-Волинський райвиконком 21 грудня 1946 року приймає постанову «Про відведення землі під індивідуальні городи для монашок Зимненського монастиря Володимир-Волинського району». Цим актом у сільраді Зимна виділено 6 гектарів орної землі у розрахунку по 0,15 гектара на кожну насельницю. Причому настоятельниця продовжує просити ще 10 гектарів.

Це дозволило трохи виправити матеріальне становище монастиря. Взагалі, варто зазначити, що у 1947 році ми спостерігаємо дещо кращу ситуацію у господарстві обителі, як це було за описом Діденка 1945 року. На цей час черниці мають 2 корови і телицю, два коня і лоша, все тих же десять курей, три свині і вісім вуликів. Згадаємо, що у 1945 році не було ні коней, ні свиней, ні бджіл. Вулики, між іншим, монастирю подарував єпископ Варлаам, а поросят і коня, як пише настоятельниця, «сестри заробили». Поза увагою влади не залишаються навіть такі дрібниці, як дерева – чітко вказано, що в обителі 35 яблунь, 6 груш, 18 слив, 7 абрикос і 14 вишень.

Важливо, що уже 24 монахині відносяться до категорії непрацездатних, тоді як господарство зросло. За десять місяців 1947 року монастир мав 26549 карбованців церковних прибутків, 7183 – від сільгосппродукції і 10040 – «промислових». Яка ж могла бути промисловість у жіночому монастирі в 1947 році? Звернемось до «паспорта» на монастир, який склав уповноважений на вимогу керівництва з Києва. «Промислові підприємства такі: 1) одна монашка виробляє (тче) полотно; 2) три монашки займаються пошиттям одягу (білизни та іншого одягу); 3) чотири монашки в’яжуть панчохи, джемпери. Все це робиться на замовлення на давальницькій селянській сировині».

Бачимо, що прибутки монастиря зросли, але були і видатки. Так, у 1946 році придбано гробницю Господню за 1000 карбованців і комплект Міней. Цікаво, що рухоме майно монастиря оцінене у 101 тисячу карбованців (113 пунктів оцінки), причому найдорожчою річчю, якщо вірити протоколу, було парчове ієрейське облачення, яке вартувало 10000 карбованців. Корова, між іншим, була оцінена у 4000. Інші п’ять облачень були значно дешевшими – до 3500 карбованців, а вісім підризників коштували по 500 карбованців кожен.

У грошовому еквіваленті порівняно недорогими виявилися такі безцінні скарби монастиря, як ковчег з мощами святих угодників архідиякона Стефана і Арсенія трудолюбивого з їх зображаннями, а також ікона преподобного Іова Почаївського з часточкою його святих мощів.  

Не було оцінено дзвін, і настоятельниця вказує причину: «після пожежі він вийшов із користування, бо втратив вухо, але являється історичною пам’яткою і тому вартість його не може бути визначена. Напис на ньому: «Дар князя А. Чарторийського 1567 р.»

Довгий час монастир веде безнадійну боротьбу за врятування Успенського храму. Монахиня Лідія звертається за допомогою навіть до патріарха Алексія у Москву, закликаючи врятувати монастир, який був зимовою резиденцією князя Володимира і де був похований перший ігумен Печерський преподобний Варлаам. Вказується навіть необхідна сума – 200 тисяч.

Крім того, настоятельниця Зимненської обителі просить грошей і в єпархіального управління, звертаючи увагу на те, що кожен приход здавав гроші на ремонт храмів. Проте, було привезено лише дві машини дощок і стільки ж будматеріалів.

Разом із тим, проводить відповідну роботу і архієрей. Єпископ Панкратій просить сприяння у вирішенні питання в уповноваженого Діденка, зауважуючи, що єпархія виплатила Архітектурному управлінню в Луцьку 23 тисячі рублів і 20 кубів лісоматеріалів на влаштування тимчасового даху для Успенського храму, на що є відповідні документи.  

Ймовірно, уповноважений у справах РПЦ вів із цього приводу переписку з Архітектурним управлінням, бо начальник Волинського обласного Відділу у справах архітектури Зорін пише докладну записку Діденку, де, зокрема, вказує таке: «Волинська область – заповідник архітектури та історії українського народу… Приблизно 90% пам’яток архітектури області – різноманітні церкви… На мої неодноразові вимоги до орендарів про проведення необхідних будівельних робіт ми отримували відповідь, що ці роботи можуть бути виконані, але тільки при наявності планових будівельних матеріалів, так як інакше не вистачить коштів». Зорін також пише, що «так зване Єпархіальне Управління» зверталось за допомогою. «Мною було отримано 3 тони вапна та 70 тисяч цегли і передано Єпархіальному Управлінню для капітального ремонту Кафедрального собору в Луцьку (пам’ятник всесоюзного значення). Але цього, звичайно, далеко недостатньо. На мої неодноразові прохання до облплану я отримував відмову».

Таким чином питання з Успенським храмом вирішити не вдавалося, хоча в цілому наприкінці 1947 року Рада у справах РПЦ вважала, що «Зимненський монастир дякуючи наявності мешканців, їх господарчій діяльності допустимий». Натомість, Милецький монастир «має бути закритий».

Держава пильно стежила за тим, що відбувається в обителі, причому все пропускалося крізь сито недовіри. Влітку 1947 року голова Володимир-Волинського райвиконкому отримує секретну записку від уповноваженого Діденка, в якій той просить нарахувати на Зимненський монастир хлібоздачі та інших сільгосппродуктів і зобов’язати повністю здати вчасно державі продукти за усі 6 гектарів, відведені районом (відомо, що на кінець року монастир здав державі лише 30 кілограмів м’яса і 120 літрів молока). В монастирі, пише Діденко, можливі крадіжки, приховування зерна з боку монашок. Одночасно він просив категорично заборонити користуватися монастирською землею священику монастиря Жаку, виділивши йому 0,15 га, якщо це можливо, поза монастирем.

Не залишилося поза увагою влади і поселення в одному із монастирських корпусів п’яти сімей переселенців – українців із Польщі. Після виявлення цього факту негайно було вжито заходів і людей переселили у села.

Монастир був змушений застрахувати нерухоме майно у Держстраху: храм застрахували на 10 тисяч, а житло – на 150 тисяч карбованців.

Наприкінці 1948 року були повністю оформлені усі документи по реєстрації монастиря. Згідно договору  про передачу у користування церковних будівель та інших споруд з Володимир-Волинським виконкомом 6 жовтня 1948 року монастир прийняв Покровську церкву та інші споруди.  Ймовірно, такі договори складались за установленим зразком і висилались з центру з пропущеними місцями для вписування конкретних сторін, будівель тощо.

Поза сумнівом, що після остаточного оформлення юридичних документів сестри Зимненського монастиря  не могли здогадуватись, що улюблена обитель буде закрита через якихось три-чотири місяці.

 15 лютого у монастир прибув якийсь представник обласної влади і разом із завідуючим дитячого будинку оголосив, щоб сестри протягом тижня очистили приміщення для дитячого будинку. Причому стареньким до весни дозволили приютитися в одній із кімнат, а іншим сказали розходитись по домах. Всі меблі, а також постіль мають залишитися дітям.

Наступного дня настоятельниця із ще одною черницею вже були в архієрея і з «криком та жахом просили захистити їх». Проте, пише 17 лютого владика Панкратій уповноваженому Діденку, «я їх заспокоїв, як тільки міг, і в перший раз сказав, що їм все-таки прийдеться переміститися у Дерманський монастир». Ця фраза у листі підкреслена. Але ми бачимо, що митрополиту Іоанну про план переселення владика Панкратій пише ще у грудні. Знала про це і Рада у справах РПЦ.

Що ж стало причиною такого рішення єпископа Панкратія (а документи свідчать що закриття обителі – ініціатива самого владики)? Аналізуючи архівні матеріали, можна зробити висновок, що цей крок став вимушеною відповіддю на постійний тиск влади. Владика пише рапорт митрополиту Іоанну в Київ, де вказує, що Архітектурне управління вимагає негайного капітального ремонту, на що необхідно 500 тисяч карбованців. А єпархіальне управління не в змозі виділити кошти, бо бюджет єпархії у 1949 році зменшено на 300 тисяч карбованців, а, крім того, по 30 тисяч щомісяця йде на семінарію. Самі ж сестри не в силах звести кінці з кінцями, для мінімального забезпечення вони змушені ходити на роботи до сусідніх господарів.

У даному випадку тиск Архітектурного управління – вагомий аргумент влади, адже пригадаймо, що релігійні громади лише орендували храмові споруди, причому вони, згідно умов договору, були зобов’язані підтримувати належний стан орендованого майна. Виходить, що громада не виконувала умов договору, а тому не могла користуватись державним майном.

А тепер згадаймо ще й рекомендацію уповноваженого Діденка, який вже у 1945 році рекомендував закрити в Зимно монастир і відкрити там дитячий будинок.

Достеменно відомо, що в середині січня 1949 року на засіданні облвиконкому розглядався стан справ у Боратинському дитячому будинку Луцького району і тоді ж було прийнято постанову про зобов’язання Володимир-Волинського та ще кількох райвиконкомів знайти додаткові приміщення для дитячого будинку у своїх районах. Забігаючи наперед, скажемо, що актом від 2 квітня 1949 року майно Зимненського монастиря було передане Боратинському дитячому будинку.

Таким чином, сестри мусили готуватися до переїзду. Проте, незважаючи на очевидне бажання влади прискорити процес (мотивації цього іноді були напіванекдотичними: мовляв, монастир знаходиться біля Державного кордону, що негативно впливає на його охорону), справа затягувалася. На заваді ставало весняне розпуття, що ускладнювало шлях машин до монастиря бездоріжжям, а головне – не вдавалося швидко вирішити питання з відселенням дерманської братії.

Справа в тому, що Свято-Троїцький Дерманський монастир – чоловічий, і перш, ніж заселити туди сестер, треба було кудись перевести дванадцять чоловік братії (одинадцять священиків і один диякон). Владика планував розподілити їх по монастирях Львівсько-Тернопільської єпархії, зокрема у Загаєцький і Кременецький монастирі, деякі скити та подвір’я Почаївської Лаври. До речі, частина братії монастиря була переведена у Дермань із закритого  28 жовтня 1947 року Милецького монастиря – ієромонахи Алексій (Філозоф) і  Никон (Догода). Переміщення намісника обителі архімандрита Доната (Шпановського) передавалося на розсуд митрополита Іоанна.

Проти такого розселення не заперечувала Рада у справах РПЦ, проте було зауважено, що єпископ Панкратій має сам домовитись із Львівським архієпископом Макарієм, і лише тоді це зможе санкціонувати митрополит Іоанн.

Сестри Зимненського монастиря тільки до кінця березня змогли повністю переїхати у Дермань, і вже 2 квітня, як зазначено вище, земля, будівлі, храми, сад були передані Волинському обласному відділу народної освіти для утворення дитячого будинку. Варте уваги і те, що уповноважений Діденко не виявився таким безжальним до сестер, як представник дитячого будинку. Він, на прохання владики і монахинь, дозволив забрати рухоме майно – сільгоспінвентар, худобу, меблі, посуд – у Дермань. Окремо сестри випросили і дзвін, адже у Дермані його не було.

На Рівненщині монастир мав 13 гектарів землі, 2 гектари сінокосу, 2 гектари городу, пасіку з 10 вуликів. Тобто, господарство було більшим, аніж у Зимно. «Насельниці Зимненського монастиря, як жінки, – писав єпископ Панкратій, – більше принесли б користі для Дерманської обителі, ніж братія цього монастиря».  

Знаменитий іконостас Успенської церкви та деякі інші речі було передано на зберігання благочинному Володимир-Волинської округи протоієрею Михайлу Семенюку для зберігання в Успенському соборі.

На жаль, у нас поки що не було змоги вивчити архівні матеріали, повязані з Дерманським монастирем, але зрозуміло, що на кожного насельника обителі приходилось більше гектара землі, особливих перспектив росту числа братії не вбачалося. Натомість, у Зимно було майже у 4 рази більше сестер, кожного року зявлялися нові послушниці, та й організованість зимненських насельниць неодноразово мусили визнавати навіть державні органи.

Тому й, ввижається, що владика вважав за краще більш мобілізовану громаду перевести у більш організаційно влаштовану обитель, щоб врятувати хоча б цей монастир. Проте, у 1960 році, на хвилі хрущовських гонінь, був закритий і він.

Таким чином, можемо зробити висновок, що найбільшою проблемою Свято-Успенського Зимненського жіночого монастиря був аварійний стан Успенського храму, відчувався також брак землі. Разом із тим, сестри були високоорганізованими і робили все, щоб підтримувати життєздатність монастиря. З 1945 року матеріальне становище обителі поступово покращувалось, і вже у 1947 році уповноважений Ради у справах РПЦ не повторює свою пропозицію 1945 року про закриття монастиря, а вважає його існування допустимим. Проте, саме антирелігійна політика влади стала справжньою причиною указу єпископа Панкратія про переведення монастиря у Дермань. 

Священик

Олександр Федчук

Категорія: Мої статті | Додав: dima (02 Січня 2012)
Переглядів: 2025 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.5/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Категории раздела