У селі, де нема і ста дворів, і майже 600 років, від часу першої писемної згадки, ні

коли не було церкви,спорудили Божий храм усього за 5 місяців.

   Божий храм у Кияжі збудовано поруч із сільським кладовищем. У дальній його частині є

дуже старі поховання. Село розташоване на півдорозі між Доросинями та Вічинями,

навколо ліси і поля, і всі покоління кияжців хоронили саме тут. Немічні, бо вже з

кульбачками, бабусі присіли обабіч нового храму на колоду, яка лишилася від

будівництва.

            – Чуєш, Ганю, – каже одна до другої, – це ж і наші діди та батьки зараз слухають,

як у церкві правиться.

             І така ж радість у цих словах… Бо ніколи тут не було церкви, а нині вона таки є.

Ошатна, з дерев’яних брусів, і до жовтуватих стін так гарно пасує синя облямівка на

даху. І всередині церквиця по-особливому затишна, у ній не гаряче навіть цього

спекотного дня. І чомусь завжди, коли освячують нову церкву, не полишає відчуття, що

це саме те місце, де вона мала б постати, і стоятиме не роки, а віки. А ця ж галявинка 

майже на околиці села – це земельний пай корінного кияжця, доросинівського сільського

голови Микола Макаровича Вавринчука. Коли постало питання про церкву, він відпустив

свою, так би мовити, землю громаді.

             “Дружні і дружелюбні” кияжці, як називає своїх парафіян місцевий священик

Євгеній Срібний, мали дуже велике бажання спорудити храм. Це сталося завдяки тому,

що невелике за кількістю мешканців село має вихідців звідси, які ніколи не забували

батьківської хати. Анатолій Володимирович Шинкарук пригадує, як вдвох із батьком

привозили із Луцька у Доросині отця Володимира Яцишина. Вже багато років протоієрей

Володимир – настоятель храму Всіх святих землі Волинської, що у Луцьку. Але Доросині

– то його перша парафія… А батько Анатолія був у цьому храмі старостою. Анатолій

каже, що думка про храм на малій батьківщині зріла у ньому давно, але нікому про те й не

признавався. Бо збудувати церкву – це ж на віки! А коли у нього та далекого родича

Миколи Левковича Шинкарука, сільського голови та інших однодумців думка про храм

сформувалася, звернулися за благословенням до владики Ніфонта.

            – Владика довго не давав нам на цю справу благословення, все казав, що не час.

А коли 22 лютого минулого року поблагословив, то цей день став для мене такий

радісний, я його вважаю другим днем свого народження, – каже Анатолій Шинкарук.

            19 жовтня минулого року митрополит Волинський і Луцький Ніфонт освятив у Кияжі

місце під храм. Будівництво почали у кінці січня цього року. І, як бачимо, ще до кінця

липня вже освятили тут престол. З благословення владики Ніфонта освятив престол

архімандрит Аліпій (Сапіга). Йому співслужили благочинний Рожишенської округи

протоієрей Петро Іваничко, протоієрей Володимир Яцищин, настоятель храму Євгеній

Срібний, протодиякони Ростислав Петров та Ігор Савієвський, чимало священиків із

навколишніх парафій. Звичайно, що було дуже багато людей з усієї округи, бо освячення

церкви – це подія, яка буває навіть не на кожному людському віку. І велика кількість

чоловіків (їх було тільки трохи менше, ніж жіноцтва) та діток підтвердила слова

сільського голови Миколи Вавренчука, що кияжці – люди віруючі, бо і в церкву у Доросині

ходили і старі, і малі. Біля храму вже висадили чорнобривці, ікони прибрали такої краси

рушниками, що душа милується, не те, що очі. Навіть під Євангеліє виклали таку розкішну

хустку, яку мало де і побачиш. І ніколи раніше не доводилося бачити, аби парафіяни

дарували своєму храму так багато ікон.

            – Ще мій батько покійний все життя зітхав, думаючи: от би у своїй церкві

помолитися! – пригадує один з найактивніших жертводавців на храм Микола Левкович

Шинкарук. Багато років тому він кинув, як кажуть, якір у маленькому рідному селі, будучи

у чині контр-адмірала. Каже тепер, що і не хоче називати споруду церквою, бо то – храм

Божий. А віра в Господа все життя вела і веде його, і була на одна історія, коли

покладався на волю Божу, й завжди за молитвами відкривалася йому дорога, якою ішов

далі.

            “Верующий в Сына имеет жизнь вечную»(Иоанна,3:36). Ці слова написана на

одному із пам’ятників комусь із кияжців. Саме віра у Господа спонукала мешканців

маленького волинського села взятися за зведення храму. І сам храм. І те, що він постав

за такий короткий час, уже називають “чудом у Кияжі”.  У цей суєтний час віруючі

православні люди зробили те, про що після подячного молебню зі сльозами в очах

говорив їхній молодий священик, отець Євгеній Срібний. Вони захистили віру

православну. Вони також плакали, слухаючи благання свого пастиря молитися один з

одним, прощати один одному, любити один одного. Це те, чого нині і в усі віки

потребувала і потребує людська душа та Україна.

Наталія Малімон

Фоторепортаж