2011 рік – 130-річчя Собору Волинських Святих

В Священному Писанні ми читаємо практично про перший пам’ятник в історії народу. І це не пам’ятник собі «коханому і любимому», як це практикувалось при побудові Вавилонської вежі (Бут. 11,4) чи в історії античних народностей, володарі яких будували собі «загробні палаци безсмертя». Пам’ятник як знак про певну подію в історії. «Сказав Господь до Ісуса (Навина), говорячи: Винесіть звідси, із середини Йордану… дванадцять каменів, і перенесете їх з собою і покладете їх… щоб то було знаком між вами, коли завтра запитають сини ваші, говорячи: Що це за каміння? То скажете їм… щоб усі народи землі пізнали руку Господню, що сильна Вона, щоб боялися ви Господа, Бога Вашого, по всі дні». (Нав.4 глава). Історія, за словами православних богословів, це не просто перебіг певних подій, це – співробітництво, синергія Всеблагого, Неосяжного Промислу Божого та свобідної волі людини. Тим паче, що людська історія освячена втіленням Самого Сина Божого, «Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та істини» (Ін.1, 14). Фактом втілення Бога (1Ін.1,1-4) ми наважуємось стверджувати про реальність усвідомлення та дослідження цього буття, адже Реально Існуючий, Той, Хто має буття в Самому Собі єднається зі Своїм творінням, яке закрите в часовому та географічному просторі, цим самим освячуючи перетин часу та простору. Ось вона, історія, в Православному розумінні. Це не просто перелік старих документів прикрашених політичною кон’юктурою, це Книга Дії Бога та людини, це Книга целомудренного розуміння буття світу і людини зокрема. І тільки в цьому світлі повноправно звучить гасло: «Хто не знає минулого не гідний майбутнього», оскільки не усвідомлює досвід буття творіння і Творця.

В 1881 році 10 жовтня за старим стилем в Почаївській Лаврі відбулись богослужбові торжества з нагоди 50-річчя повернення цієї древньої святині в лоно Православ’я після багаторічного перебування в Унії. В офіційному часопису Волинської єпархії «Волинські єпархіальні відомості» вказується, що літургію очолив Преосвященніший Віталій єпископ Отрозький, вікарій Волинської єпархії, а святковий молебень звершував в співслужінні братії Лаври Високопреосвященніший Дмитрій (Муретов) архієпископ Житомирський і Волинський. Саме це богослужіння стало початком святкування Собору Волинських Святих, 130-річчя чого ми і торжествуємо цього року. Життя архієпископа Дмитрія більш пов’язане з Херсонською та Одеською кафедрами, проте з 187… по 1882 рік він був єпископом Волинської землі. Не вирізнявся він в історії вишуканістю адміністратора, проте його ім’я стоїть на одному щаблі з найбільшими богословами Руської Православної Церкви ХІХ століття. Більш запам’ятався він своїм сучасникам молитовністю, скромністю та милосердям. Для нього природнім було віддати все своє прохачу милостині. Навіть його похорон в Одесі звершували за рахунок міської казни, оскільки в покійного нічого не було, окрім всенародної любові. Саме з його ім’ям пов’язують встановлення святкування Собору Волинських Святих.

Водночас історія встановлення Собору Волинських Святих напряму пов’язана з становищем Православної Церкви на Західноукраїнських землях в ХУІ – ХІХ століттях, в часи існування Унії, яка пізніше отримає назву Греко-Католицька Церква. Звичайно Унія насаджувалась і розповсюджувалась на Волині з різним поперемінним успіхом, проте в середині ХУІІ століття православ’я на Волині практично не було. За приклад можна взяти Луцьке Хресто-Воздвиженське братство, котре збиралось разом востаннє в 1730 році, хоча його храм і будівлі були вже декілька років на той час уніатськими. Майже 200 років переважна більшість волинян були уніатами. Переведення Волині в склад Російської імперії практично не змінило релігійної ситуації. Хоча практично досить швидко в Православ’я повернулись ті храми і монастирі, котрі недовго були в унії. До прикладу Корецький монастир. Ніякого насильного переведення уніатів-волинян в Православ’я, як про це модно говорити сьогодні в колах істориків-публіцистів, не відбувалось. Звичайно, було всіляке сприяння і заохочування зі сторони Політичної влади Російської імперії і Православної Церкви. Православна Церква відродила в 1795-1796 роках повністю адміністративну структуру Волинської єпархії. Ситуація змінилась в 1830-тих роках після невдалих польських повстань, та й з огляду на участь поляків в Наполеонівських військах і їх ставлення до своїх бувших підданих. Відродження Православ’я на Волині було відновленням історичної справедливості, порушеної нерадивою ієрархією в 1596 році. Проте лишалось відкритим інше питання: 200 років Унії, це практично вісім поколінь. Які часові рамки «історичної справедливості»? Навіщо все змінювати? На ці питання сучасні письменники дають відповідь спираючись тільки на ідею раціональної політичної доцільності, забуваючи про найголовніше – ірраціональну природу Церкви, Тіла Христового. Цей, породжений атеїстичною ідеологією, спосіб оцінки історичних подій виключає головне в житті християнина – ціль і мету життя викладену в словах Апостола Павла: «Бог від однієї крові вивів весь рід людський… щоб шукати Бога… хоча Він недалеко від кожного з нас» (Дії 17,26-27). Питання пошуку Бога, стремління до Нього завжди було основоположним в житті віруючої людини (а саме цим вирізнявся волинський люд) на відміну від атеїзму гуманізму і соціалізму. І пошук цей заключався не в заучуванні і цитуванні  сторінок друкованих слів протестантської традиції, а в наслідуванні тих, хто втілив заповіді Христові, хто стяжав Духа Святого, освятившись благодаттю Божою, Котра прославила їх чудесним житієм. Досвід віри передається від людини до людини, а не від ідеї до ідеї. Це початкова «арифметика» православного. Шукаєш Бога? Знай, Він Дивний і Славний у Святих Своїх. Саме в цьому полягає суть встановлення пам’яті Собору Святих Волинської землі. За два століття Унія вклала колосальні кошти і ресурси на Волині, перебудувавши храми в костели, але поставила на п’єдестал наслідування тільки Йосафата Концевича та ще декількох загиблих в часі протистояння Православних і Католиків. Досить доречним буде тут згадати знану історію, опубліковану в «Волинських єпархіальних відомостях» про шанованого православного священика, котрий на аргумент приналежності Західної України до католицизму, просив хоронити його на пів метра глибше – там лежать православні.

Свято Всіх Святих Землі Волинської показало всім, що Волинь земля Православна. На цій землі народжувались, проповідували, трудились, спасались, гинули в ім’я Христове. І це не епізод історичної ретроспективи – це реальність життя Церкви, бо кожне століття являло істинних друзів Божих. Рівноапостольні Кирил і Мефодій учителі Словенські, єпархія котрих простягалась до річки Стир. Рівноапостольні князь Володимир і княгиня Ольга, бо Волинь завжди себе ідентифікувала більше з Києвом, ніж з польськими князівствами. Святитель Петро, митрополит Київський і Всієї Русі – ігумен Ратенський та Святитель Ніфонт єпископ Новгородський, чудотворець Києво-Печерський – уродженці Волині. Святителі Стефан, Амфілохій та Симеон – єпископи Володимир-Волинські. Благовірні князі Володимир-Волинські Ярополк та Мстислав. Преподобномученики Афанасій Брестський та Макарій Овруцький – подвижники Волині, котрі прославили Бога мученицькою кончиною. Преподобні Мефодій, Іов Почаївські, преподобні Нікола Святоша, Феодор Острозький, Варлаам Києво-Печерський та Іуліянія Ольшанська. Та ще ряд святих Православної Церкви, життя котрих пов’язане з Волинню.

ХХ століття показало, що повернення з Унії в Православ’я – це правильний шлях, оскільки поповнило Волинський Собор рядом новомучеників, сповідників та преподобних. Священномученики Анатолій митрополит Одеський, Фадей єпископ Володимир-Волинський, Олександр архієпископ Харківський, Олександр Хотовицький, преподобні Амфілохій Почаївський та Кукша Одеський.

Цього року святкуючи Собор Волинських Святих ми прославляли 33 угодників Божих. Проте цей список не повний. І він ніколи не буде завершений, доки існує Церква, оскільки святі – це ознака життя Церкви і дії благодаті Господньої. Проте сьогодні дозвольте згадати тих наших земляків, котрі Прославлені Православною Церквою за останні роки. І ми зобов’язані знати про їх подвиг.

Одним з перших після Жовтневої революції постраждав випускник Волинської духовної семінарії 1903 року Варжанський Микола Юрійович.  Він народився в родині почесних громадян Георгія та Гермінії Варжанських в Овруцькому уїзді Волинської губернії 25 листопада 1881 року. По закінченні Волинської духовної семінарії, продовжив навчання в Московській духовній академії, яку закінчив  в 1907 році кандидатом богослов’я. Одружився на Зінаїді Любимовій (13.06.1907), дочці професора- МДА протоієрея Неофіта Любимова, також новомученика. У 1908 р. призначений московським єпархіальним місіонером. Автор статей і брошур апологетичного характеру, у 1910 р. публікує капітальну працю: «Доброе исповедание. Православный противосектантский катехизис» (Почаїв, 1910) , «Оружие правды» і курсу сектознавства «Образец здравого учения» (М., 1912). З 1914 р. на службі у канцелярії Святішого Синоду, активний учасник І Всеросійського місіонерського з’їзду у Москві 1917 р. і керівник місіонерської секції на Помісному соборі РПЦ 1917-1918 рр. Був арештований 30 травня 1918 р. за активну місіонерську діяльність. На захист Варжанського звертався у Верховний трибунал ВЧК сам Патріарх Тихон, а його тесть протоієрей Неофіт Любимов особисто до Леніна. Не маючи можливості хоча б востаннє зустрітись з дружиною, на іконі «Взискание погибших», яку йому передав один священик з надписом «усердно молись за дорогих страстотерпців», Микола Юрійович написав: «Хай хранить тебе і заступає Своїм Материнським Покровом Пречиста Заступниця Матір Світла. Молись, дорога Зіночка, голубко моя, Богородиці. Вона покриє твоє вдівство раннє і сиріток. Прости мене, моя дорога і молись». Святий Миколай був розстріляний 19 вересня 1918 р. на Калитниківскьому кладовищі Москви, де і похований.  

Священномученик Аркадій єпископ Бежецький. Ще один випускник Волинської духовної семінарії. Остальський Аркадій Йосипович народився в селі Янівці, Житомирського повіту в родині священика. Після закінчення семінарії та Київської духовної академії в 1911 році був призначений настоятелем парафії с. Старокостянтиново, а з 1914 по 1917 рр. був полковим священиком 408-го Кузнєцкого піхотного полку. З 1920 по 1925 рік жив та служив в Житомирі, зарекомендувавши себе прекрасним проповідником та добрим пастирем. Саме в Житомирі в 1922 році був вперше арештований за противлення вилучення атеїстичною владою церковного майна. В цей же час його дружина бере розлучення і одружується з офіцером Червоної армії. Отець Аркадій був засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. Очевидці судового процесу згадували, що при виголошенні вироку батюшка заснув, коли ж його розбудили і повідомили про присуд, він тільки сказав: «Ну що ж, дякую Богу. Для мене смерть - надбання». Проте в 1924 році він був звільнений, а в скорі прийняв чернецтво. В 1925 році рукопокладений у єп. Лубенського, вікарія Полтавської єпархії. В свою єпархію він приїхав тільки один раз – на Пасху, переодягненим і в темних окулярах за декілька хвилин до початку богослужіння. А за декілька хвилин до його закінчення змушений був тікати з міста. Він знав, що на нього в місті чекали з ордером на арешт. Підставою для засудження послужило послання до Полтавської пастви, в якій закликав християн не впадати у відчай та брати приклад з мучеників, котрі до смерті стояли за віру. Після чергового арешту у 1927 р. висланий у Казань, а у 1928-1937 рр. перебував в Соловецькому концтаборі. В концтаборі, за свідченнями документів, користувався повагою та авторитетом серед ув’язнених і служив літургії в Соловецьких скитах, за що неодноразово карався карцерним утриманням і тяжкими роботами. Після короткочасного звільнення і призначення єпископом Бежецьким, не ступивши на кафедру, знову затриманий. Є свідчення, що перед останнім арештом прийняв схиму з ім’ям Антоній. Засуджений трійкою НКВС СРСР по Московській обл. у грудні 1937 за звинуваченням у «контрреволюційній фашистській агітації» за ст. 58-10, ч.1 КК РРФСР з вироком Вищої Міри Покарання. Розстріляний 29 грудня 1937 р. у селищі Бутово Московської області.

Священномученик Фотій єпископ Омський. Олександр Олександрович Пурлевський народився 20 січня 1881 в с. Пурлевське, Житомирського повіту в сім’ї дворянина і статського радника. Випускник Волинської духовної семінарії та Київської Духовної Академії зі званням кандидата богослов’я. Після одруження і рукоположення служив в Кременці та викладав у школах Волинської єпархії, Волинській та Харківській духовних семінаріях. В отця Олександра було троє діток – дівчаток, і саме наймолодша, Марія, в дев’яностих роках ХХ століття написала свої спогади про батька-мученика. Після 1917 р. він був призначеним благочинним у м. Краснодар. Потім почались арешти, заслання, смерть дружини і розлука з дітьми. З 1922 по 1937 роки його арештовували п’ять разів, він провів 15 місяців в ув’язненні і 8 років у засланнях. Перед прийняттям чернецтва в 1933 році з ім’ям Фотій його товариш написав в листі «Отче, тебе розстріляють». Проте стремління служити знекровленій атеїстами Церкві вело майбутнього мученика на п’єдестал єпископства.  В 1935 р. рукоположений в єпископа Читинського. У 1936-1937 рр. призначений вікарієм у Семипалатинську і Горківській єпархії, а з серпня 1937 р. єпископом Омським. Яскравою ілюстрацією тих часів послужать саме спогади його дочки: «Одного разу ми випадково зустрілись з ним на вокзалі. Я стояла на пероні з співробітниками радгоспу. Раптом, бачу: повільно, дуже повільно йде тато в чернечому одязі і на мене дивиться. Мої супутники з цікавістю та насмішками поглядали на монаха. Я дивилась батьку у вічі, і серце моє розривалось: хотілось махнути на все рукою і кинутись до нього – хай звільняють. Але він дав мені знак не підходити, а очі в нього були такі сумні!». В скорому часі в газетах було написано про викриття банди противників радянської влади та іноземних шпигунів, котрі нищили радянське майно та підпалювали колгоспи. Серед імен затриманих було ім’я Фотія Пурлевського. «За антирадянську діяльність» був засуджений органами НКВС Горьковської обл. до вищої міри покарання, розстріляний 03.01.1938 року у в’язниці  м. Горький.

Священномученик Никон архієпископ Казанський і Свіяжський. Микола Олександрович Пурлевський рідний брат священномученика Фотія. Народився п’ятого лютого 1886 року. Після закінчення Волинської семінарії продовжив навчання в Казанській Духовній Академії. Там же прийняв чернецтво в 1910 році. Викладав у житомирському училищі пастирства та Кременецькому училищі. В 1916 р. був ректором Віфанської духовної семінарії, а з 1918 р. – намісником московського Донського монастиря. У 1920 році хіротонізований в єпископа Рильського вікарія Курської єпархії. Не переборовши спокус сучасності з 1922 по 1924 рік перебував у обновленському розколі, проте привселюдно принісши покаяння повернувся у юрисдикцію Патріарха Тихона. У роки більшовицьких гонінь управляв В’яземською, Прикаспійською, Архангельською і Казанською єпархіями. Владика Никон арештовувався декілька разів, з 1925 по 1930 рр. перебував на засланні (1925-1927 рр. на Соловках). Черговий раз його затримали у 07.12.1937, при обшуку не було знайдено нічого, окрім Біблії і книги по Біблійній історії. Рішенням Трійки Казанського НКВС «за шпіонаж на користь Японії» 25.12.1937 засуджений до вищої міри покарання, розстріляний через шість днів після свого брата 09.01.1938 р., тільки в іншому місті. Похований у загальній могилі на архангельському кладовищі м. Казань.

Разом зі своїми учнями, випускниками ВДС, мученицька участь спіткала і викладачів семінарії.

Священномученик Амвросій (Гудко) єпископ Сарапульський і Єлабужський, уродженець Люблінської губернії. Після закінчення Санкт-Петербурзької академії з степеню кандидата богослов’я бува направлений спочатку на Алтай в катехізаторське училище, а потім поставлений начальником Корейської місії. З 1901 року до 1904 був ректором Волинської духовної семінарії. 30 квітня 1904 року рукоположений в єпископа Кременецького, вікарія Волинської єпархії. З 1916 року – єпископ Сарапульський, вікарій Вятської єпархії. Вперше був арештований в червні 1918 року. Його сучасники запам’ятали слова святителя: «Ми маємо радіти, що Господь привів нас жити в такий час, коли ми можемо за Нього постраждати. Кожен з нас грішить все життя, а коротке страждання і вінець мучеництва викуплять гріхи і дадуть вічне блаженство, якого ніякі чекісти не зможуть відібрати». 8 серпня цього ж року в червоноармійці в монастирі, де жив святитель, викопали неглибоку яму та розстріляли єпископа. Келейник знайшов тіло владики проколене штиком та з вивернутими руками. Там же, в монастирі, був похований.

Священномученик Василь Малахов пресвітер, виходець з селян Вітебської губернії. По закінченні Московської духовної академії він з 1898 по 1919 рік викладав у ВДС і навіть виконував обов’язки інспектора. Після закриття семінарії викладав в Училищі пастирства. Виступав активним противником атеїзму та обновленства. У 1926 році повернувся на  батьківщину в Білорусію, де у 1927 році заарештований і засуджений до трьох років заслання до Сибіру. При обшуку і арешті сказав: «Я прийняв сан священства свідомо, добре розуміючи, що я цим самим підписав собі ордер ГПУ на право у мене обшуків і арешту, а можливо, і заслання». Після повернення з заслання у 1936 році засуджений повторно. Помер на засланні у 1937 році у Каргополі Архангельської області.

Наші святі земляки страждали за віру не тільки в тогочасному Радянському атеїстичному Союзі. Довелось сповідницьки скінчити дні свого життя випускникам Волинської духовної семінарії в Австрійській та Польських державах. Першим варто згадати Священномученика Максим Горлицького. Максим Тимофійович Сандович народився в сім’ї уніатського псаломщика першого лютого 1886 року в селі Ждиня на Лемківщині, території тогочасної Австро-Угорської імперії. Стремління до аскетики та живого подвижництва привело Максима до Почаївської Лаври. З благословенню архієпископа Антонія Храповицького молодий послушник вступив на навчання до Волинської духовної семінарії. По закінченні в 1911 році ВДС в сані священика повернувся до Австро-Угорщини та служив у лемківському містечку Граб та невеличких селах.  У 1912 р. арештований за звинуваченням у шпигунстві та русофільстві. Поліція примусово вимагала від селян свідчити проти звинуваченого. Слідство тривало майже 2 р., які священик провів у львівській в'язниці. Умовою дострокового звільнення було зречення Православної віри. Божою милістю на судовому процесі влітку 1914 р. усі звинувачені були визнані невинними. З початком І Світової війни отець Максим заарештований знову та без суду та слідства розстріляний на задньому дворі Горлицького суду в присутності своїх близьких 6 вересня 1914 року. Його останніми словами були: «Хай живе Русь та святе Православ’я!». У вересні 1994 р. Польська Православна Церква визнала Максима Сандовича священомучеником під ім'ям «Максим Горлицький» — за місцем загибелі. Його рештки перенесені до Церкви Святої Тройці у Горлиці.

Серед новомучеників Холмських та Підляських, прославлених також Польською Православною Церквою, ми знаходимо імена наших земляків-волинян.

Священномученик Миколай народився в 1907 році в селі Котлячев Житомирського уїзду. Після І Світової війни сімя Гольців переселилась до Володимира Волинського. В 1935 році по закінченні в Болгарії богословських курсів та одруження рукоположений в сан священика. Служіння проходило на землях Білгорайщини. Потім було служіння в селі Довгошеї Дубенського уїзду та селі Когильно Володимирського уїзду. З початком війни продовжив своє священницьке служіння на Холмщині в селі Новосілки, де й був замордований націоналістичними бандами та прийняв мученицький вінець з групою прихожан в 1944 році.

Священномученик Петро Огризенко. Випускник Волинської духовної семінарії 1923 року. Народився святий угодник на Томашевщині й там працював вчителем до вступу в семінарію.  Після закінчення семінарії рукоположений в Кременці та звершував священницьке служіння на парафіях Волинської єпархії в Володимирському, Дубенському, Луцькому та Горохівському уїздах. В 1939 році повернувся на батьківщину. Мученицький вінець прийняв в квітні 1944 року на Страсному Тижні в Великий Понеділок в селі Чортовець Замойського уїзду. Після літургії в священницькому облаченні був замордований та вбитий неподалік від села на полі.

Священномученик Сергій Захарчук народився в 1915 роців селі Шиховичі біля Грубешова. Навчався майбутній священномученик у Волинській духовній семінарії і після одруження напередодні ІІ Світової війни одружився і прийняв священицький сан. Служіння молодий священик звершував в селі Наброж на Томашівщині. В травні 1943 року двадцяти восьми річного пастиря також як і решту холмських мучеників замордували.

Святі священномученик Павел та мучениця Іоанна. Священицька сімя родом з Волині. Отець Павло з села Заболотці Бродівського уїзду, а його дружина Іоанна (Лотоцька) з села Луги Левятинські Кремецького уїзду. В 1924 році Павло прийняв священицький сан та направлений на парафіяльне служіння в село Поток Горній на Білгорайщині. А в кінці 1927 року переведений на Лемківщину. Повернувся на Холмщину отець Павло в 1938 році. В  на свято Успіння Пресвятої Богородиці в 1943 році в селі Грабовець Грубешівського уїзду і батюшка і матушка були замучені та вбиті, прийнявши вінець мучеництва за Православну віру.

Минулого року на конференції ми згадували про ще одного священномученика – випускника нашої семінарії. Св. Мирон Ржепік, уродженець села Кічкарівка, священик розстріляний після багатьох років ув’язнення.

Cповідництвом та мученицькою кончиною прославили святе Православ’я ще два Волинських архієрея, житія яких досліджуються для подання на комісію при Священному Синоді УПЦ по канонізації святих для прославлення їх в лику священномучеників.  Високопреосвященніший Аверкій (Кедров) архієпископ Волинський та Житомирський. По закінченні Петербурзької  духовної академії, в 1911 році призначений ректором Волинської духовної семінарії, а в 1915 рукоположений в єпископа Острозького, вікарія Волинської єпархії. З 1922 до 1926 року – єпископ Житомирський і Волинський. А потім були арешти, заслання, знову арешти. Тотьма, Архангельськ, Башкірія. Саме в Башкірії в 1937 році розстріляний.

Та Преосвященніший Максим (Руберовський) єпископ Полонський вікарій Волинської єпархії випускник Московської духовної академії.  З 1914 року до 1916 був помічником надзирача Житомирського духовного училища. Того ж року призначений інспектором Волинської духовної семінарії. В 1924 році рукоположений в єпископа Полонського, а вже в 1928 році виселений на Урал. Повернувся в Житомир в 1935році для того, щоб прийняти мученицький вінець. В 1937 році був розстріляний з двома сотнями Волинського духовенства.

Висловлюємо впевненість, що список Волинських угодників – праведників, мучеників та подвижників не повний, оскільки ще не до кінця досліджене ХХ століття, не всіх ми можемо пам’ятати. Проте переконані, що Господь воздвигатиме й надалі велетів віри та сповідництва для спасіння їх душ та підкріплення нашої віри. А ми, оточені таким сонмом праведників триматимемось істинності Православ’я, слідуючи за Христом, а не політичними доктринами та перипетіями.